This page has been robot translated, sorry for typos if any. Original content here.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.6. СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

З. В. Герасимчук

На рубежі третього тисячоліття все з більшою актуальністю постають запитання: до якої межі порушена історична рівновага біосфери? Чи є реальна можливість у перспективі зберегти стабільність світової біоти? Яким чином це можна зробити?

При цьому очевидно, що глобальний підхід до відповіді на ці запитання повинен враховувати певні національно-регіональні особливості розвитку. Адже, з одного боку, концепція сталого розвитку — стратегічний напрямок світового розвитку, що забезпечує поступ цивілізації у XXІ столітті, а з другого — її реалізація повинна адекватно враховувати особливості національно-регіонального розвитку.

Відмінності у стані економіки різних регіонів світу, їх соціальному становищі, екологічній ситуації визначили необхідність специфічного підходу до розробки й реалізації моделі сталого розвитку для кожної країни.

Водночас існуючі відмінності у розвитку різних країн світу значною мірою впливають на можливість забезпечення їх сталого еколого-економічного та соціального розвитку.

У даному дослідженні ставимо за мету розглянути ці можливості для різних країн світу, зокрема акцентуючи увагу на розвитку країн із перехідною економікою, та знайти шляхи для їх реалізації.

Формування цілей подальшого еколого-економічного розвитку, врахування можливостей його реалізації для того чи іншого регіону та взаємоузгодження цільових установок різних держав у загальному світовому розвитку не здійсненне без розробки комплексного детального перспективного плану сталого розвитку країни, тобто розробки стратегії сталого розвитку для кожної держави, враховуючи тенденції світового розвитку.

Імперативи майбутньої світової економіки, інтереси виживання й розвитку вимагають пошуку якісно нових форм організації еколого-економічних процесів.

Аналіз минулих та глибоке вивчення нових тенденцій, закономірностей і законів економічного розвитку є основою для розробки національних стратегій трансформації й розвитку еколого-економічних систем.

Модель сталого економічного розвитку як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації була сформульована у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку й довкілля. Вона отримала назву сталого (стійкого) розвитку суть якого полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього й майбутніх поколінь.

Існуючі теорії та наукові підходи до прогнозування суспільного розвитку є підґрунтям до формування світової стратегії розвитку, і відповідно до неї національних, регіональних стратегій.

Найбільші міжнародні програми економічного розвитку, відомі під назвою Декади економічного розвитку, розробляються під егідою ООН з 1960 р. на чергові десятиліття (декади). Однією з останніх програм є міжнародна стратегія розвитку, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН на четверте десятиліття (1991—2000 рр.) на 45 сесії 21 грудня 1990 р.

Основна мета стратегії на 90-ті роки — забезпечити прискорений розвиток у країнах, що розвиваються, та зміцнити міжнародне співробітництво. Ключові елементи нової стратегії — поліпшення умов життя людей у країнах, що розвиваються, скорочення розриву між багатими й бідними країнами, недопущення деградації навколишнього природного середовища.

Стратегія передбачає вирішення таких основоположних цілей:

— різке підвищення темпів економічного зростання у країнах, що розвиваються;

— забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпечним та стійким;

— удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торговельної системи;

— забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнародному рівнях;

— зміцнення міжнародного економічного співробітництва;

— мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинених країн.

Для реалізації цілей та завдань стратегії потрібні скоординовані й цілеспрямовані зусилля всіх країн у межах своїх реальних можливостей.

Стратегія всестороннього розвитку суспільства тісно пов’язана із стратегією з питань охорони і захисту навколишнього середовища, яка розробляється ООН. Вони відображають необхідність розробки планів розвитку на перспективу з метою спрямування його на шлях раціонального використання природних ресурсів для нинішнього і майбутніх поколінь, створення сприятливих умов для існування людини й забезпечення її основних прав.

За останнє десятиліття розуміння важливості екологічної проблематики піднялось на найвищу сходинку. Природозахисна діяльність зайняла важливе місце в політиці багатьох держав і стала сферою міжнародних відносин.

Прийняття всесвітньої стратегії охорони природи ставить за мету розробку фундаментальних принципів природокористування для нинішнього й майбутніх поколінь. Окрім того, необхідно наголосити на її важливість у:

— сприянні кращому усвідомленню критичних екологічних проблем і пошуку їх можливих вирішень;

— сприянні широкому розповсюдженню інформації;

— формуванні перспективних, довгострокових і середньострокових цілей для стимулювання й спрямування майбутньої роботи у цій області;

— встановленні обмежень з метою планування політики й програми для вибору та обґрунтування відповідних заходів;

— визнанні важливості природних ресурсів для соціально-економічного розвитку.

Для вирішення всього комплексу проблем, що виникають у результаті її прийняття, необхідно забезпечити такі умови розвитку суспільства, які б сприяли стабільному функціонуванню всіх його сфер — економічної, соціальної, політичної, культурної й однозначно — екологічної.

В основі сталого розвитку світу лежить:

— бережливе ставлення до існуючого екологічного потенціалу і глобальних природних ресурсів;

— відновлення навколишнього середовища.

Тільки сталі умови можуть забезпечити такий розвиток, який відповідає потребам нинішнього дня, але в той же час і створює можливість майбутнім поколінням користуватися всіма надбаннями сучасності і задовольняти свої потреби.

Нова міжнародна стратегія розвитку відображає прагнення у світовому масштабі забезпечити екологічно обґрунтований розвиток за всіма аспектами суспільної діяльності. Базовими принципами такої діяльності є:

  1. Спрямування розвитку в напрямку раціонального використання природних ресурсів і попередження їхнього виснаження.
  2. Врахування природоохоронних потреб у галузі розвитку та включення в аспект покращення здоров’я, харчування і загального добробуту потреб охорони навколишнього середовища, покращення його цілісності й продуктивності.
  3. Зобов’язання всіх країн попереджати погіршення навколишнього середовища і зберегти його для майбутніх поколінь, ощадливе регулювання навколишнього середовища, активне співробітництво держав на глобальному, регіональному і місцевому рівнях.

Вирішення багатьох екологічних питань наштовхується на перепони, які, в основному, є результатом недосконалих моделей розвитку.

Модель сталого розвитку на сьогодні — найперспективніша.

Є надія, що світова стратегія розвитку і світова стратегія охорони навколишнього середовища стануть підґрунтям для формування в майбутньому стратегії сталого світового розвитку, яка б узагальнила всі аспекти суспільного розвитку в єдиний системний комплексний підхід до його прогнозування.

Формуючи механізм реалізації нової стратегії розвитку у світовому масштабі, ми повинні пам’ятати, що вона буде реалізовуватись ефективно у разі, коли світові інтереси збігатимуться з інтересами окремо взятого регіону.

Якщо розділити світове господарство на регіони за ознакою рівня розвиненості держав, то одержимо три групи країн: розвинені, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою.

Оскільки будь-яка країна не може успішно розвиватися ізольовано, то розвиток будь-якої групи країн необхідно розглядати у комплексі з іншими. Об’єктом наших досліджень є країни з перехідною економікою, предметом — формування стратегії сталого розвитку для країн перехідної економіки.

Саме поняття сталого розвитку передбачає зрівноважений розвиток. За визначенням П. Самуельсона, рівновага — це такий стан економіки країни, при якому зберігається здатність її до саморегулювання. У разі відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію вступають ринкові сили, що спрямовують свої зусилля на відновлення порушених структурних зв’язків [1].

Саме поняття «перехідна економіка» відображає динамізм економічної системи з одного стану до іншого. Тому її стан уже неможливо вважати зрівноваженим або ж сталим. Процес переходу з одного стану економіки в інший потребує трансформаційних заходів, спрямованих на удосконалення діючої системи або ж її повну кардинальну перебудову, залежно від обраних цільових орієнтирів.

У зв’язку з цим економічний розвиток є не що інше як циклічний рух від базової рівноваги вихідного рівня до порушення його, і формування рівноваги на новому рівні із більш складними структурними характеристиками. Зрозуміло, що циклічність — об’єктивна закономірність. Залишається не з’ясованим механізм досягнення сталої рівноваги на різних стадіях циклу.

З точки зору аналізу і оцінки економічних наслідків трансформації економічних систем і структур виникає важливе завдання пошуку стратегічних наслідків структурних змін із метою досягнення сталості розвитку економічної системи цих країн.

На сьогодні існує певний досвід ринкової трансформації економік різних країн, таких як Китай, В’єтнам, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина. Можливе виділення моделей стратегії ринкових трансформацій залежно від шляхів і методів реформування економіки [2, с. 266].

Перша модель стратегії — китайська (Китай, В’єтнам, Монголія), її ще називають «модель державного корпоративізму» — передбачає формування ринкових відносин в умовах старої командно-адміністративної системи. Процес трансформації економічної системи визначений як тривалий, поступовий, поетапний з повним використанням апарату державної бюрократії. Система державного управління й планування не ліквідується, а пристосовується до нових умов. Створюються гарантії для залучення іноземного капіталу. Реформування економіки починається з найбільш репродуктивних галузей (харчова, легка промисловість, сільське господарство). «Державний корпоративізм» полягає у радикальній передачі стратегічної функції напівприватним корпораціям, характеризується локалізацією державного контролю, корпоративною конкуренцією.

Друга модель — «ринковий соціалізм» (розвивається Кубою). Це поступовий інерційний перехід, який характеризується збереженням державного контролю за розміщенням ресурсів, прямим контролем за власністю, підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом.

Третя модель — угорська — «оксамитова революція» — означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов’язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі. Ринкове середовище тут також формується ще в межах старої системи. Командна система економіки не зберігається, як у Китаї, а демонтується, хоча і поступово. Угорщина здійснювала процес еволюційної трансформації своєї економічної системи близько 40 років, що дало можливість уникнути значних соціальних потрясінь, таких як обвальна гіперінфляція, безробіття, припинення вироб- ництва, збідніння населення, соціальний протест і конфронтація. «Оксамитова революція» характеризується поступовим трансформаційним переходом до вільних ринкових відносин, депресією власності при приватизації, домінуванні корпоративної власності.

Четверта модель стратегії — ринкова «шокова терапія», або польська модель. Це стратегія ринкової трансформації, яка є жорстким соціальним експериментом над людьми. Була можлива в Польщі, де збереглися специфічні передумови для переходу до ринку (ринкова психологія, приватна власність на землю, підтримка населення, західний вплив, відкритість суспільства, залежність від великої багатомільйонної діаспори). «Шокова терапія» — це одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства. Проте приклад Польщі довів, що одним стрибком ринкову трансформацію економічної системи здійснити не можна. Навіть у «ідеальних» умовах інтеграції НДР і ФРН процес перебудови економічної системи забирає багато часу, незважаючи на багато сотень мільярдів доларів бюджетної державної підтримки.

П’ята модель — чехословацька. Здійснюється, спираючись на «оксамитову революцію» і старі традиції ринкової культури, що збереглися в умовах повного фронтального роздержавлення економіки та значні експортні зв’язки. Зміст цієї моделі в цивілізованій «м’якій» дестабілізації (роздержавленні) державної власності цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації. Створена в Чехії і Словаччині правова основа привернула значні закордонні інвестиції, що дало можливість стабілізації економіки і грошових систем, забезпечення високого рівня виробництва й використання виробничих можливостей.

Шоста модель — прибалтійська. Специфіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи. Ринкова трансформація здійснювалась на основі «кадрової революції» і наявності ринкової культури.

Сьома модель — російська, що базується на формальній приватизації, роздержавленні. Теоретично — ця модель є багатообіцяючою. На практиці вона характеризується традиційним впливом державної бюрократії, мафії, корупції і тому є не конкурентоспроможною. Досвід Росії показує, що одночасна трансформація політичної й економічної системи є досить складним процесом. Приклад Росії демонструє наглядно специфіку посттоталітарних систем, що використовує соціальний потенціал для реставрації соціал-феодальних режимів, систем і структур.

Восьма модель — українська. Вона ще не реалізована, досить складна, непослідовна в стратегії експериментів спроб і помилок, невиправданих жертв.

Основною причиною невдалих ринкових трансформацій в Україні є відсутність послідовної довгострокової стратегії. Існують також об’єктивні труднощі розробки адекватних механізмів реалізації реформ.

Отже, як бачимо, східноєвропейські держави з перехідною економікою переживають період радикальних і багатопланових перетворень, успіх яких в основному залежить від можливості забезпечення зростання ефективності господарювання і соціального прогресу. Можливості, обумовлені відносно розвиненим індустріальним базисом, з виникаючими у сучасній економіці формами власності і господарювання, наявністю традицій регулювання і соціальності, розвитком у роки реформування ринку та підприємництва.

Хоча країни з перехідною економікою об’єднуються умовно в одну групу, проте відчувається суттєва диференціація в темпах їхнього економічного зростання. Одні із них вийшли на траєкторію самопідтримуючого зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної Європи), інші перебувають на стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті — без відчутних зовнішніх ін’єкцій навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання й здійснення структурної трансформації. Про це свідчать дані табл. 1.

Як бачимо, з кризовими процесами швидше впорались країни Центральної й Південно-Східної Європи, переважна більшість яких до середини 90-х років вийшла на траєкторію економічного зростання. Країни СНД мали завершити це завдання у другій половині 90-х років і були близькі до цього. Однак світова фінансова криза, що найбільше з усіх країн вразила економіку Росії, Молдови, Туркменії, Таджикистану, України, відтягла вирішення цих завдань на початок ХХІ століття. Для прискорення перехідного періоду й одержання позитивних результатів трансформаційних змін необхідно дослідити його особливості та врахувати їх при реформуванні соціально-економічних та екологічних процесів.

Таблиця 1

ЗРОСТАННЯ РЕАЛЬНОГО ВВП У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ, %

 

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

Східна Європа, країни Балтії і СНД

–4,9

–7,7

–10,5

–5,5

–7,1

–11

–1,3

1,6

2,5

Країни СНД

–3,7

–5,8

–14,3

–9,3

–13,5

–4,9

–4,6

0,5

1,7

Албанія

–10,0

–27,7

–7,2

9,6

9,4

8,9

9,1

–8,0

12,0

Болгарія

–9,1

–11,7

–7,3

–1,5

1,8

2,1

–10,9

–7,4

2,5

Хорватія

–6,9

–19,8

–11,7

–0,9

0,6

1,6

4,3

5,5

5,5

Чехія

–1,2

–11,5

–3,3

0,6

3,2

6,4

3,9

1,0

2,0

Естонія

–8,1

–7,9

–14,2

–8,5

–1,8

4,3

4,0

10,0

5,5

Македонія

–9,9

–12,1

–21,1

–8,4

–4,0

–1,4

1,1

1,0

5,0

Угорщина

–3,5

–11,9

–3,1

–0,6

2,9

1,5

1,3

4,3

4,5

Латвія

2,9

–10,4

–34,9

–14,9

0,6

–0,8

2,8

6,0

6,0

Литва

–5,0

–13,4

–37,7

–17,1

–11,3

2,3

5,1

5,7

5,5

Польща

–11,6

–7,0

2,6

3,8

5,2

7,0

6,1

6,9

5,5

Румунія

–5,6

–12,9

–8,7

1,5

3,9

7,1

4,1

–6,6

–2,0

Словаччина

–2,5

–14,6

–6,5

–3,7

4,9

6,8

6,9

6,5

3,5

Словенія

–4,7

–8,9

–5,5

2,8

5,3

4,1

3,1

3,3

3,8

Вірменія

–7,4

–17,1

–52,6

–14,8

5,4

6,9

5,8

3,3

6,0

Азербайджан

–11,7

–0,7

–22,6

–23,1

–18,1

–11,0

1,3

5,0

7,0

Білорусь

–3,0

–1,2

–9,6

–7,6

12,6

–10,4

2,6

10,0

2,0

Грузія

–12,4

–13,8

–44,8

–25,4

–11,4

2,4

10,5

10,0

10,0

Казахстан

–0,4

–13,8

–44,8

–25,4

–11,4

2,4

10,5

10,0

10,0

Киргизія

3,0

–5,0

–19,0

–16,0

–20,0

–5,4

5,6

10,4

5,9

Молдова

–2,4

–17,5

–29,1

–1,2

–31,2

–3,0

–8,0

1,3

1,0

Росія

–4,0

–5,0

–14,5

–8,7

–12,6

–4,0

–4,9

0,4

1,5

Таджикистан

–1,6

–7,1

–29,0

–11,0

–18,8

–12,5

–4,4

2,2

4,4

Туркменія

2,0

–4,7

–5,3

10,0

–18,8

–8,2

–8,0

–25,0

11,0

Україна

–3,4

–11,6

–13,7

–14,2

–23,0

–12,2

–10,0

–3,2

1,0

Узбекистан

1,6

–0,5

–11,1

–2,3

–4,2

–0,9

1,6

2,4

2,0

Всеохоплюючі зміни характерні для переходу всієї системи економічних відносин на нову основу якісно відмінних економічних і соціальних відносин. Перехідний період економіки має певні характерні особливості, які необхідно врахувати при формуванні стратегії сталого розвитку держав у цьому періоді.

  • Перехідна економіка — це є система нестійкої динамічної рівноваги, у процесі якої відбуваються трансформаційні зміни. Ці зміни можуть бути як позитивними, так і негативними залежно від обраних цільових орієнтирів та ступеня керованості перехідним процесом.
  • Вихід із стану нестійкої рівноваги вимагає формування нових концепцій розвитку, нових способів та інститутів регулювання економічних відносин. Проте, як свідчить досвід, недостатня досвідченість реформаторів не дозволяє об’єктивно обрати стратегічні пріоритети розвитку та розробити комплексний механізм їх реалізації. Отже, успіх реформ залежить від професійного рівня реформаторів та наукової обґрунтованості програми реформ.
  • Перехід до нової економічної системи сприяє виникненню нових форм господарювання та взаємозв’язків між ними, що, у свою чергу, вимагає розробки системи регулювання і координації стосунків між суб’єктами економіки з метою подолання багатоукладної економіки та структурної її перебудови.
  • Перехідний стан економіки несе загрозу національній безпеці держави, зокрема зовнішньоекономічним зв’язкам держави: це стосується перестановки сил у зовнішній політиці держави в умовах формування нових міжнародних зв’язків і відносин, нових центрів впливу. Тобто реформи в державі будуть ефективними за умови взаємоузгодження їх цільових орієнтирів із стратегією світового розвитку, ступеня розвиненості держави, впливовості її на світовому ринку.
  • Основними протиріччями й труднощами перехідного періоду є відсутність соціальних гарантій, притаманних попередній системі, відсутність правової бази для регулювання нових стосунків, що виникають між суб’єктами господарювання, та їх незахищеність. Це, у свою чергу, вимагає розробки нового механізму соціального захисту та формування законодавчої бази, яка б регулювала ринкові перетворення.
  • Однією із проблем перехідного періоду є неврахування екологічних аспектів проведення реформ, що приводить інколи до непоправних наслідків.

Кризова економічна ситуація має свої особливості в країнах Східної Європи і республіках колишнього СРСР, що пов’язане з розвитком їх економіки. Це не може не вплинути негативно на загальний екологічний стан як в окремих країнах, так і у світі в цілому. Порушення господарських зв’язків (міжнародних і внутрішніх) змушує шукати джерела сировини й матеріалів на території своєї країни. Фінансові труднощі підприємств у період розвитку ринкових відносин і створення багатоукладної економіки, перехід підприємств на комерційну основу обмежують можливості фінансування природоохоронних заходів у необхідному обсязі і понижують економічну зацікавленість в їх проведенні. У багатьох із цих країн стан економіки є таким, що галузі, які відповідають за відтворення й охорону природних ресурсів, отримують асигнування в таких розмірах, які не дозволяють на належному рівні здійснювати природоохоронні і природовідтворювальні роботи. На якості охорони навколишнього середовища суттєво позначається відсутність законодавчо закріплених розмежувань повноважень і відповідальності виконавчих органів влади по вертикалі й горизонталі в галузі забезпечення екологічної безпеки.

Проблеми країн з перехідною економікою у галузі природоохоронних заходів та відтворення навколишнього середовища детально розглядалися в Програмі дій у галузі охорони навколишнього середовища для країн Центральної і Східної Європи, прийнятої у квітні 1993 р. в Люцерні на загальноєвропейській конференції міністрів по навколишньому середовищу.

На конференції в Ріо-де-Жанейро вперше була висунута і підтримана ідея про особливу роль країн із перехідною економікою у вирішенні глобальних екологічних проблем. Маючи високий промисловий, науково-технічний і природно-ресурсний потенціал, вони на сьогодні зазнали значних труднощів як економічного, так і екологічного характеру. В той же час саме ці країни після виходу із кризи потенціально здатні внести серйозний вклад в оздоровлення навколишнього середовища на регіональному й глобальному рівнях.

Процес формування стратегії сталого розвитку включає такі етапи (рис. 1).

  • Формування концептуальних засад стратегії сталого розвитку.

Відповідно до світової стратегії розвитку кожна держава формує власну концепцію сталого розвитку, в якій:

— обґрунтовується необхідність зміни пріоритетів розвитку;

— визначається напрямок стратегічних змін;

— формується основна мета, яку необхідно досягнути в результаті трансформаційних змін;

— визначаються цільові орієнтири, принципи та завдання сталого розвитку;

— визначається послідовність дій (поетапна реалізація) намічених планів розвитку.

Схема механізму формування та реалізації стратегії сталого розвитку регіону

Рис. 1. Схема механізму формування та реалізації стратегії сталого розвитку регіону

  • Формування цільових орієнтирів розвитку.

Основною метою стратегії сталого розвитку є створення умов для сталого розвитку в державі й забезпечення стійкого збалансованого соціально-економічного зростання. Цільові орієнтири будуть стосуватися трьох взаємопов’язаних сфер функціонування: економічної, соціальної та екологічної.

Перша група об’єднує цілі, спрямовані на формування конкурентоспроможної, соціально орієнтованої, екологічно безпечної ринкової економіки. Це:

— забезпечення стабільності грошово-фінансової системи;

— екологічно орієнтована перебудова структури виробничого потенціалу та розміщення ресурсів відповідно до вимог, необхідних для побудови сучасної розвиненої економіки;

— зміна структури виробництва й споживання;

— ефективне включення економіки до світової економічної системи; активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями, з метою раціонального використання екосистеми, забезпечення безпечного й сприятливого майбутнього;

— формування інституційної системи, адекватної сучасним вимогам і потребам економічної стабілізації та зростання;

— забезпечення відповідного економіко-правового середовища;

— формування системи забезпечення економічної безпеки держави.

Друга група — соціальні цілі — спрямована на забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, економічного і соціального благополуччя кожному члену суспільства. До них відносять:

— підвищення якості життя населення;

— формування системи соціального захисту населення для забезпечення його соціальних гарантій;

— установлення гарантій рівності громадян перед законом; правова захищеність людини;

— формування системи соціальної безпеки держави;

— формування національної культури та ідеології, які б передбачали свідоме, бережливе ставлення до навколишнього середовища, раціональне використання та відтворення природних ресурсів;

— забезпечення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту;

— формування системи екологічного інформування населення;

— забезпечення зайнятості трудоактивного населення, за умови існування безробіття на рівні, що не перевищує природної норми;

— відродження та розбудова національної системи науки та освіти;

— створення комплексної системи екологічного виховання та освіти всіх верств населення з метою забезпечення практичної реалізації ідеї сталого екологічно зрівноваженого соціально-економічного розвитку;

— відродження національної культури і духовності;

— побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, яка дасть змогу забезпечити належний екологічно безпечний рівень життя населення;

— оптимізація демографічних процесів;

— вирішення проблем, пов’язаних з урбанізацією.

Третя група — екологічні цілі — спрямована на забезпечення охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Це:

— формування системи екологічної безпеки держави;

— екологічно зорієнтована науково-технічна, інвестиційна, інноваційна політика з чітким визначенням загальнодержавних пріоритетів щодо сталого розвитку економіки;

— зменшення техногенного навантаження на довкілля, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;

— розвиток економічних методів регулювання природокористування і вирішення природоохоронних проблем за рахунок суб’єктів господарювання;

— формування збалансованої ефективної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності і безвідходності;

— інституційні перетворення з метою формування нового правового і економічного механізму органів державної влади і органів місцевого самоврядування та природокористувачів;

— вдосконалення законодавства у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів у зв’язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;

— забезпечення умов для формування ринку екотехнологій та екопослуг;

— створення надійних систем моніторингу навколишнього середовища.

  • Аналіз зовнішніх факторів впливу на сталість розвитку регіону.

Сталого розвитку не можна досягнути в окремо взятій державі. Звичайно, створити базис для досягнення можна, проте досягнути реалізації поставлених цілей можливо у плідній взаємодії з іншими державами.

Формування стратегії сталого розвитку передбачає врахування дії зовнішніх факторів впливу на стійкість системи з метою попередження дестабілізуючих змін.

На сталість розвитку держави (регіону) впливають такі фактори зовнішньої дії:

— відповідність цільових пріоритетів розвитку держави світовим стандартам розвитку.

У разі такої невідповідності держава йде на постійні конфлікти зі світовим співтовариством, що несе загрозу її національній безпеці.

Рівень розвитку НТП та інтелектуального потенціалу нації порівняно зі світовими стандартами.

Чим вищий рівень розвитку НТП у галузях народного господарства в державі, що у свою чергу забезпечується вдалим механізмом використання інтелектуального потенціалу, тим стійкіші позиції держави на світовому ринку, тим більш конкурентоспроможна економіка держави. Спрямування досягнень НТП на формування екологобезпечної економіки створить умови для сталого розвитку країни.

Місце національної економіки у світовій економічній системі, її конкурентоспроможність.

У світовому поділі праці кожна країна займає своє місце, яке визначається рівнем її розвитку. Чим вищий розвиток держави, тим стійкіша її економіка, тим державі легше відстояти свої інтереси на світовому ринку, тим вагомішу роль вона відіграє у світовому поділі праці.

Розвинені країни світу, розвиваючи НТП у галузях народного господарства і випускаючи наукомістку продукцію, спеціалізуються на завершальних стадіях світового виробництва засобів виробництва, предметів споживання, а також на сфері світових споживчих і виробничих послуг.

Країни, що розвиваються, здатні функціонувати у світовій економіці лише як виробники промислової сировини, напівфабрикатів, а також вузькоспеціалізовані (моногалузеві) постачальники окремих видів сільськогосподарської сировини. Перехідні країни, нарощуючи свій виробничий потенціал у напрямку наукомістких та екологобезпечующих галузей виробництва, розвиваючи інтеграційні зв’язки, зможуть зайняти належне місце у світовій економіці. У супротивному разі вони стануть сировинними додатками і перейдуть до категорії країн, що розвиваються. У разі переходу всіх країн світу на умови сталого розвитку картина на світовому ринку може різко змінитися.

Географічне та геополітичне положення держави може бути як сильною стороною для ефективного розвитку, так і зовнішньою загрозою для держави.

Цей фактор визначається:

  • наявністю сприятливих чи несприятливих кліматичних умов;
  • забезпеченістю держави природними ресурсами;
  • межуванням держави з іншими державами, які також у свою чергу дотримуються чи не дотримуються принципів сталого розвитку (недотримання вимог іншими державами може призвести до такої, наприклад, загрози як транскордонне перенесення шкідливих речовин та промислових відходів і скидів).
  • розміщенням держави по відношенню до основних транспортних шляхів.

Тенденції зміни тривалості життя населення в цілому у світовому співтоваристві.

Цей фактор залежить від рівня вирішеності глобальних екологічних та соціальних проблем у світі.

Рівень налагодження інтеграційних зовнішньоекономічних та політичних взаємозв’язків.

Розширення та зміцнення механізмів зовнішньоекономічних зв’язків у сфері екології, запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн щодо раціонального природокористування й поліпшення охорони природи можуть стати важливими чинниками зміцнення як національної, так і міжнародної ресурсо екологічної безпеки.

  • Аналіз сильних та слабких сторін функціонування держав згідно з критеріями сталості розвитку.

Погіршення екологічної ситуації у результаті господарської діяльності супроводжує розвиток суспільства протягом тривалого історичного періоду. Однак сьогодні екологічні проблеми носять глобальний характер. Майбутнє людства залежить від того, якою мірою імператив забезпечення екологічної безпеки знайде у всіх країнах світу відображення в реалізації їх стратегії розвитку. Тому аналіз сильних та слабких сторін їх соціально-економічного розвитку розглянемо через призму екологічної безпеки — сталості розвитку держави.

Першими вдарили на сполох щодо екологічної безпеки співіснування розвинені країни світу. Учені цих країн першими дослідили згубний для навколишнього середовища взаємозв’язок між зростанням економіки та підвищенням антропогенного навантаження. Тому країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, повинні зробити з цього висновки і, обираючи для себе пріоритети розвитку, не повторити помилок розвинених країн світу, врахувавши у своєму розвитку екологічний імператив. Задоволення екологічних потреб населення, тісно пов’язуючи їх із соціальними, стає новим напрямком у соціально-економічному розвитку держави. Флагманами в екологізації економіки стали США, Канада, Японія. Боротьба за лідерство в екологічній сфері на глобальному рівні стає новою формою міжнародної конкуренції. Щоб зайняти лідируючу позицію у цій конкуренції, країнам із перехідною економікою необхідно оцінити свої можливості і шанси та здійснити корективи свого розвитку.

Дану оцінку наведемо у порівнянні з іншими країнами на основі визначених критеріїв за допомогою табл. 2.

Обрані критерії можна вважати критеріями сталості розвитку держави. Критерії умовно поділено на три групи: соціальні, економічні та екологічні.

Таблиця 2

ОЦІНКА СИЛЬНИХ І СЛАБКИХ СТОРІН СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ТА ЕКОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН СВІТУ

Критерій оцінки

Розвинені країни

Країни з перехідною економікою

Країни, що розвиваються

Економічні

Рівні форми власності відповідно і господарювання

Ефективно функціонують +

Створюються швидкими темпами х

Моногалузева структура –

Вільна конкуренція

Розвинута +

Слаборозвинута, недобросовісна –

Слаборозвинута –

Залучення держави до світових господарських зв’язків

Висока +

Середньовисока х

Низька – (х)

Питома вага сировинних ресурсів у експорті держави

Низька +

Висока –

Висока –

Рівень розвитку фінансової системи країни

Високий +

Середньонизький х

Низький –

Дефіцит бюджету країни

Відсутній +

Присутній –

Присутній –

Показники зносу ОВФ у галузях народного господарства країни

Нормальні +

Високі –

Високі –

Рівень наукоємкості виробництва

Високий +

Середній + (х)

Низький –

Вартість робочої сили

Висока +

Низька + (х)

Низька + (х)

Екологізація виробництва

Середня х

Низька –

Низька –

Структура виробництва з точки зору екологічного імперативу

Нераціональна х

Нераціональна –

Нераціональна –

Частка ресурсомістких підприємств

Середня х

Висока –

Висока –

Рівень комп’ютеризації країни

Високий +

Середній х

Низький –

Продовження табл. 2

Критерій оцінки

Розвинені країни

Країни з перехідною економікою

Країни, що розвиваються

Забезпечення правових гарантій господарювання

Забезпечені +

Частково –

Незабезпечені –

Соціальні

Місце країни в світі по життєвому рівню населення

Лідуюче +

Середньонизьке х

Низьке –

Місце країни в світі по тривалості життя

Лідуюче +

Високе +

Низьке –

Питома вага винаходів і патентів країни в фонді світового співробітництва

Висока +

Середньовисока + (х)

Низька –

Характеристики системи екологічного інформування населення

Висока +

Середня х (–)

Низька –

Рівень освіченості населення країни

Високий +

Високий +

Низький –

Рівень розвитку демократичних основ суспільства

Високорозвинуте +

Недостатньо х

Нерозвинуте –

Рівень якості життя населення

Високий +

Середньонизький х (–)

Низький –

Рівень урбанізації

Високий –

Високий –

Низький х (–)

Співвідношення рівня народжуваності до рівня смертності

Смертність переважає –

Смертність переважає –

Народжуваність переважає х

Екологічні

Оцінка природоохоронного та природовідтворювального механізму в країні

Високосередня + (х)

Середньонизька х (–)

Низька –

Включення екологічного імперативу у політичний процес держави

Високе +

Низьке –

Відсутнє –

Екологічні інтереси суспільства

Високий прояв +

Відсутні –

Відсутні –

Закінчення табл. 2

Критерій оцінки

Розвинені країни

Країни з перехідною економікою

Країни, що розвиваються

Оцінка основних природних ресурсів країни і її місце в світовому співробітництві

Середня + (х)

Висока +

Висока +

Забезпеченість природними ресурсами

Середньонизька х

Середня +

Висока +

Інтенсивність добування природних ресурсів по відношенню до їх загальних запасів

Середня х

Висока –

Висока –

Екологізований попит і пропозиція

Високий +

Низький –

Відсутній –

Залучення підприємницьких структур до фінансування природоохоронних і відтворювальних проектів

Відбувається +

Низьке х

Відсутнє –

Умовні позначення:

+ сильна сторона — позитивна оцінка;

х недостатній рівень прояву характеристики

(похідна характеристика критерію — нестійка);

– слабка сторона — негативна оцінка .

Як свідчать оцінки, розвинені країни світу мають достатній потенціал для досягнення сталості розвитку, проте їм необхідно вирішити проблеми щодо екологічних аспектів модернізації виробничої структури, екологічні проблеми урбанізації, розв’язати проблеми народжуваності, а також змінити політику держави щодо розвитку за рахунок інших країн світу, зокрема країн, що розвиваються. Це відбувається за рахунок експлуатації їх сировинної бази, недосконалої законодавчої бази щодо екологічних пріоритетів розвитку, яка дозволяє розміщувати на території цих країн екологобезпечні та ресурсомісткі об’єкти виробництва, нещадно експлуатувати їх робочу силу. В майбутньому, коли країни, що розвиваються, перейдуть на умови сталого розвитку, ці проблеми для розвинених країн стануть домінуючими.

Що стосується країн із перехідною економікою, як свідчить аналіз, потреба в екологобезпечному розвитку для них є домінуючою, проте не розроблені механізми її задоволення. В минулому ці країни розвивалися на засадах екстенсивної економіки (рис. 2а), яка орієнтувалася на підвищення ефективності господарювання за рахунок нарощування кількісних характеристик процесу виробництва.

Види форм економіки

а) Екстенсивна економіка б) Інтенсивна економіка

Рис. 2. Види форм економіки

Відтак на першому етапі ведення господарювання за такими принципами собівартість продукції і навіть її матеріаломісткість знижується. Але з часом, у зв’язку із зменшенням кількості легкодоступної дешевої сировини й енергії собівартість продукції збільшується. Як наслідок потерпає екологія.

Шлях екстенсивного розвитку був властивий більшості країн світу у першій половині XX століття. Згодом енергетична криза і обмеженість матеріальних ресурсів спонукали перехід розвинених країн до нового етапу розвитку. Підвищення наукомісткості технологічних процесів привело до зниження собівартості, фондомісткості, трудомісткості, матеріаломісткості. Відбувся перехід на інтенсивні засади розвитку (рис. 2б). При переході до інтенсифікації економіки передбачалося автоматичне покращення екології, проте на практиці, як свідчить досвід розвинених країн світу, це не завжди так, оскільки ми враховуємо лише економічні пріоритети в розвитку. Країнам із перехідною економікою необхідно буде врахувати помилки розвинених країн світу і внести відповідні корективи у свій розвиток. Ці корективи повинні стосуватися врахування екологічних і соціальних пріоритетів при прогнозуванні майбутнього. Тобто до розрахунків повинні братися такі показники, як екомісткість території, ресурсомісткість та екологічна безпека технологій, рівень соціальних гарантій розвитку. Що стосується оцінки існуючого стану економіки, то для країн із перехідною економікою можна констатувати, що економічний базис розвитку закладається: розвиваються форми власності, зароджується конкуренція, відбуваються поступові перетворення у екологічній свідомості нації, достатня ресурсо-сировинна база для розвитку та високий інтелектуальний потенціал населення. Проте цих позицій недостатньо, їх необхідно закріпляти й розвивати у напрямку забезпечення соціальних та правових гарантій господарювання, підвищення якості життя населення, екологізації виробництва, екологізації попиту й пропозицій тощо.

Що стосується країн, які розвиваються, то для них усе більшою мірою зростає загроза перетворитися на епіцентр екологічної напруги. Ці країни характеризуються суттєвими відмінностями у рівнях їх розвитку, протиріччями і неоднозначністю соціально-економічних і політичних перетворень, що також там відбуваються та посилюються внаслідок впливу демографічного фактора на процеси розвитку й модель споживання. Характер використання природних ресурсів у країнах третього світу склався тоді, коли його країни, ставши на шлях економічної модернізації і, здійснивши перші спроби подолати економічну відсталість, мали досить стару матеріальну технічну базу. Їхніми єдиними ресурсами, крім дешевої робочої сили, були природні. Освоєння і екстенсивне використання цих ресурсів і забезпечило основу економічного зростання. Наслідки — виснаження й забруднення навколишнього середовища. Стратегія прискореного економічного зростання в багатьох країнах, що розвиваються, посилює дестабілізуючі процеси в природі, оскільки не супроводжується інтеграцією усього населення в нові соціально-економічні відносини, примножує бідність і загострює соціальну нерівність. Природа стає об’єктом посиленої експлуатації, як з боку держави і нових господарських структур, для яких використання її ресурсів найбільш легке і доступне джерело збільшення доходів, так і з боку збіднілого населення, яке своєю примітивною господарською діяльністю викликає їхнє виснаження.

Окрім екологічних та економічних проблем, ці країни мають ціле коло нерозв’язаних соціальних питань: демографічні проблеми, як наслідок — продовольча проблема, низька якість життя тощо. Ці країни не зможуть розв’язати їх самостійно. Тому світовому співтовариству необхідно допомогти цим країнам, адже наслідки екологічних лих можуть бути транскордонними. Їх легше попередити, ніж потім ліквідовувати.

  1. Оцінка та вибір стратегічної альтернативи розвитку держави.

Аналізуючи сильні і слабкі сторони соціально-економічного та екологічного розвитку країн світу, доходимо висновку, що лідируючі позиції у світовому розвитку займають розвинені країни світу. Проте цей розвиток не є зрівноваженим з точки зору наявності дії факторів, які можуть вплинути дестабілізуюче. Ці фактори відносяться до групи екологічних як зовнішньої, так і внутрішньої дії. Врахування в стратегії подальшого розвитку механізмів із запобігання дії цих факторів викликає відповідно зміни як в економічній і соціальній сфері.

Кожна країна, із будь-якої умовно виділеної групи, має власні сценарії розвитку, які залежать від геополітичних, географічних, демографічних, соціально-економічних та екологічних особливостей розвитку. Саме тому сліпе наслідування прикладу у розвитку розвинених країн світу без врахування цих особливостей не дасть бажаних наслідків. Тим більше, що приклад наслідування не є ідеальним.

Тобто, йдеться не про наздоганяючий, імітаційний розвиток перехідних суспільств, вестернізацію їх економічних і політичних структур, а пошук своєї місії у загальноцивілізаційному процесі, про повнішу і органічнішу взаємодію в межах глобальної єдності, про їх взаємну гармонізацію з урахуванням ресурсних проблем, які загострюються, і наростання елементів ентропійності у світовому фінансовому господарстві.

Та і для розвинених країн світу існуючий етап розвитку не є завершальним. Він вимагає перегляду перспектив розвитку та вибору еколого-безпечніших напрямків.

Тому необхідно розробити стратегію сталого розвитку, яка б враховувала особливості розвитку кожної з груп і створила б можливості для безпечного та взаємовигідного їх існування, скоротила б загрожуючий розрив між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються.

Еволюція теорій світового розвитку свідчить про недосконалість попередніх підходів до намічання перспектив. Вінцем еволюційних підходів є теорія сталого розвитку. Всі попередні теорії носили узагальнюючий характер тенденцій розвитку. Вони стосувалися пошуку виходу із ситуації, що склалася, не враховуючи принципів комплексності, системності, ситуаційного підходу. Зміни стосувалися кількісних параметрів розвитку. Цільові орієнтири не аналізувалися на предмет взаємоузгодженості та зміни у подальшому якісних характеристик функціонування об’єкта дослідження. Ці зміни, як показала практика, вносили корективи у безпечне співіснування країн та диференціацію їх розвитку.

Теорія сталого розвитку виникла як відповідь на ситуацію, що склалася. Ідеї, які в ній закладені носять комплексний, системний характер. Вона стосується змін як кількісних, так і якісних характеристик світового розвитку. В ній розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим кон’юнктурним коливанням, і є відповідно відносно сталими упродовж тривалого часу.

Хоча разом із тим теорія сталого розвитку має певні недоліки. Ця концепція має дійсно всеосяжний планетарний характер, проте в системному викладі є доволі загальною і лише формує межі економічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як основного середовища господарської та суспільної діяльності. Тому вимагає фундаментальних теоретичних доопрацювань щодо формування механізму її реалізації.

Автором запропонований теоретичний підхід до формування стратегії сталого розвитку, який враховує диференціацію країн за рівнем розвитку.

У своїх дослідженнях звернемося до теорії Маслоу [3] та теорії Зігберта і Лючії Ланг [4]. За аналогією за об’єкт дослідження візьмемо соціум, який проживає на певній території. Як бачимо, на відповідній стадії суспільної свідомості соціуму притаманні певні потреби. Якщо на останній сходинці розвитку, яка відповідає «самовдосконаленню або самореалізації» — у Маслоу і «загальної мети» — у Зігберта і Лючії Ланг, поставити концепцію сталого розвитку як на найвищій сходинці гармонізації суспільства, то приходимо до висновку, що цього досягнути неможливо, не пройшовши сходинки «впевненості у майбутньому і безпеки життєдіяльності». Тобто «екобезпеки», що відповідає теорії сталого розвитку. І як бачимо, остання сходинка — сталий розвиток економіки — приведе до забезпечення загальної мети відповідно до групової теорії мотивації, яка передбачає прагнення до мети, яку поділяють усі члени суспільства. В даному випадку ці прагнення гармонізовані, тобто індивідуальні відповідають загальносуспільним. Цього можна досягнути, якщо гармонізовані всі сфери діяльності людини, а саме: економіка працює на благо людини і не шкодить її навколишньому середовищу.

За аналогією до вищезгаданих теорій у напрямку до сталого розвитку кожна країна у своєму розвитку повинна пройти п’ять сходинок, тобто кожна група країн згідно з запропонованою моделлю керується у своєму розвитку певними потребами. Спробуємо ці сходинки привести у відповідність до суспільного розвитку з метою реалізації концепції сталого розвитку (рис. 3).

Стратегічна модель сталого безпечного суспільного розвитку

Рис. 3 Стратегічна модель сталого безпечного суспільного розвитку

Для країн, що розвиваються, на певному етапі розвитку домінуючими були фізіологічні потреби, результатом дії яких є нераціональне природокористування, незбалансований еколого-економічний розвиток. Під дією негативного впливу екологічних факторів, у результаті обраного способу господарювання виникає загроза життєво важливим інтересам майбутніх поколінь. Усвідомлення негативної дії цього чинника приводить до переходу від домінанти фізіологічних потреб до потреб економічної та екологічної безпеки і впевненості у майбутньому. Відповідно до даного етапу розвитку для країн, що розвиваються, основною метою перетворень є: формування економічного базису для подальших змін. В свою чергу, цільові орієнтири такі:

— подальша трансформація економіки на ринкові умови господарювання;

— експортно орієнтована концепція економіки;

— імпорт капіталу і технологій з розвинених країн;

— поліпшення умов міжнародної торгівлі;

— розширення доступу на світові фінансові ринки;

— регулювання демографічних процесів;

— формування основ раціонального природокористування;

— правове та інституційне закріплення трансформаційних перетворень.

Розв’язання економічних проблем із врахуванням екологічних чинників приведе до задоволення потреби в економічній та екологічній безпеці. Ці перетворення створюють умови для покращення якості життя населення, що дозволить задовольнити потребу впевненості у майбутньому. Проте соціальні потреби суспільства не вирішені достатньою мірою. Вони набувають нових форм, переростаючи у потреби у соціоекологічному розвитку.

Потребами у соціоекологічному розвитку керуються країни з перехідною економікою. Саме на цьому етапі ієрархічної моделі розвитку їх розв’язання стає реально можливим. Він характеризується формуванням соціальних основ розвитку, що передбачає досягнення таких цільових орієнтирів:

— формування національної культури та ідеології, яка б культивувала бережливе ставлення до навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів;

— забезпечення умов реалізації трудового, духовного, інтелектуального потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту;

— формування механізму правової захищеності громадян;

— розвиток освіти у напрямку екологізації свідомості;

— пропаганда здорового способу життя населення та створення умов для його реалізації;

— розвиток наукової бази здійснення реформ;

— створення громадянам умов для життя в якісному навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відтворення біорізноманіття;

— формування механізму забезпечення соціальних гарантій;

— формування системи соціально-економічних методів управління, природоохоронної діяльності та раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Соціальні заходи повинні підкріплюватися продовженням економічних реформ із метою нарощування національного потенціалу країни для забезпечення сталого розвитку. В основу економічних перетворень лягають принципи: економіка — на благо людини та гармонізації людської діяльності із законами існування природного середовища.

Цільовими орієнтирами таких перетворень є:

— структурна перебудова економіки суспільства, спрямована на забезпечення потреб людини, відхід від принципу «виробництво для виробництва» і перехід до «виробництва для споживання»;

— проведення виробничо-господарської діяльності з врахуванням природної ємності регіону та забезпечення відновлювальних властивостей навколишнього середовища;

— підвищення рівня організації природокористування із врахуванням природно-кліматичних умов і природно-ресурсного потенціалу за умови збереження або забезпечення їх рівноваги.

Що стосується країн із розвиненою економікою, то вони завершують проходження етапу задоволення потреб у збалансованому соціально-економічному розвитку і переходять у стадію регіонального підходу до сталого розвитку. Оскільки вони перші зрозуміли, що поодинці сталого розвитку держави не досягнути, то потреби у регіональній інтеграції, в обміні досвідом та прикладанні спільних зусиль до формування основ світового сталого розвитку для них та окремих регіонів стають домінуючими.

Світова економічна рівновага є продуктом взаємодії всіх країн, які входять до системи міжнародного поділу праці. Стихійний розвиток цих процесів в умовах посилення економічної єдності світу, формування цілісної економічної системи може спричинити, і вже нині спричиняє такі наслідки, які можуть обернутися серйозними катаклізмами. На рівні світового співробітництва здійснені окремі спроби регулювання економічної рівноваги, передусім, за допомогою ряду спеціально створених міжнародних організацій за ініціюванням розвинених країн світу. Вони охоплюють окремі найбільш вразливі підсистеми світового господарства: торгівлю, валютно-фінансові й кредитні відносини, промисловий розвиток, навколишнє природне середовище, регіональне економічне та науково-технічне співробітництво тощо. У світовому співтоваристві, поки що, не створено відповідних інституційних структур, які б могли регулювати світовий соціально-економічний та екологічний розвиток у комплексі спочатку на регіональному рівні, а з часом — на світовому, що б усунуло диспропорції у розвитку і запобігло виникненню катаклізмів.

Розвинені країни світу могли б стати ініціаторами зі створення таких регіональних осередків на базі вже існуючих інституційних структур, які регулюють окремі напрямки світового розвитку (за їх же ініціативою). Тобто, на даному етапі розвитку цих держав домінуючими є потреби реалізації напрацьованих здобутків у практику господарювання, яка вже давно вийшла за межі окремо взятої держави. У зв’язку з цим стратегічними орієнтирами у розвитку цих країн є:

— зміна політики господарювання та інтеграційних процесів на основі взаємно узгодженого співіснування з іншими країнами з метою досягнення сталості розвитку (це у свою чергу вимагає перегляду експлуататорських підходів розвинених країн до природно-ресурсних багатств країн, що розвиваються);

— реструктуризація існуючих інституційних структур, створення координаційних центрів сталого розвитку регіонів;

— зміна іміджу розвинених країн світу, як основних забруднювачів навколишнього середовища, через подальше удосконалення механізму природокористування, охорони і відтворення навколишнього середовища;

— поглиблення спеціалізації на розробці «ноу-хау», наукомісткої екологізованої продукції, проектування екологічної техніки і технології;

— розвиток науки і освіти у напрямку екологізації, інтеграція науки і освіти у світовий процес екологізації свідомості суспільства.

Ці країни повинні стати центрами щодо проведення міжнародних симпозіумів, конференцій, виставок, кінофестивалів, конкурсів та інших заходів вищої категорії у галузі екологізації свідомості, розробки методів екологізації, охорони навколишнього середовища, розвитку НТП, фінансової підтримки екологічних програм у різних регіонах, розробки регіональних програм переходу на сталий розвиток:

— установлення гарантій рівності для всіх країн перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя;

— забезпечення умов реалізації трудового, духовного, інтелектуального потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці;

— раціональне використання власних природних ресурсів, розвиток видобувних галузей;

— налагодження співробітництва у справі створення відкритої міжнародної економічно-екологічної системи, яка веде до економічного зростання і сталого розвитку всіх країн;

— розробка критеріїв регіонального і світового сталого розвитку та механізмів їх досягнення.

Стратегічна модель сталого безпечного суспільного розвитку для будь-якої країни світу залежно від рівня та етапу її розвитку унаочнена на рис. 3.

  1. Реалізація стратегії сталого розвитку.

Розглянемо основні напрямки реалізації стратегії сталого розвитку на рівні держави. Реалізація відбувається у двох напрямках: адміністративному і економічному.

Адміністративний напрямок передбачає:

— формування політики сталого розвитку на загальнодержавному та регіональному рівнях;

— розробку та впровадження механізму реалізації стратегії сталого розвитку;

— формування законодавчої бази регулювання процесів реалізації стратегії сталого розвитку та проведення відповідних інституційних змін.

Економічний напрямок передбачає:

— формування фінансово-кредитного механізму реалізації стратегії сталого розвитку;

— здійснення структурних перетворень в економіці держави з врахуванням екологічних та соціальних пріоритетів розвитку та забезпечення її конкурентоспроможності;

— формування механізму мотивації об’єктів господарювання в регіоні до природоохоронної діяльності та раціонального природокористування, застосування екологічно чистих технологій та випуску екологічно чистої продукції.

  1. Контроль за реалізацією стратегії сталого розвитку.

Система контролю повинна базуватись за принципом попередження загроз функціонування системи, а не ліквідації наслідків.

Формування системи контролю передбачає:

— визначення напрямків, за якими буде контролюватися діяльність;

— формування критеріїв оцінки функціонування системи за кожним із напрямків;

— формування структури інститутів, які будуть здійснювати процес контролю в економічній, екологічній та соціальній сфері;

— формування механізму несення відповідальності за невідповідність господарської діяльності об’єктів умовам та критеріям сталого розвитку;

— реформування системи законодавства у зв’язку з трансформаційними перетвореннями у напрямку сталого розвитку, створення системи нагляду за дотриманням законодавства.

Література

1. Самуельсон П. Экономикс. — М.: 1989.

2. Белорус О. Г., Лукьяненко Д. Г. и др. Глобальные трасформации и стратегии развития. Монография. — К.: Орияне, 2000. — С. 266.

3. Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. — М.: Дело, 1992. — 702 с.

4. Жигалов В. Т., Шимановська Л. М. Основи менеджменту і управлінської діяльності: Підручник. — К.: Вища шк., 1994. — 223 с.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine